Артем і мурахи

Йому 4. Останні 10 місяців він разом із мамою прожив у лікарні. Тим, що він досі живий, він завдячує лікарям і донорам – кожні 3 дні Артему вливають чужу кров. Тому що власна некорисна. Спочатку у нього на тілі самі собою почали з’являтися синці. Вони тривалий час не сходили, і батьки почали непокоїтися. В обласній лікарні Чернігова хлопчику поставили неправильний діагноз, і понад місяць марно лікували гормонами. Лише пізніше вдалося визначити – у Артема набута апластична анемія – надважка стадія рідкісної хвороби.

Що стало причиною хвороби – невідомо, та й зараз це вже не так і важливо. Зараз головне – вилікувати хлопчика. Тому що будь-якої миті його організм може відмовитися приймати чужу кров.

Артем сидить навпочіпки, зосереджено вдивляється у поріділу осінню траву. По-дитячому незграбними рухами пальчиків він щось звідти вибирає.

– Що там? – запитую

– Мулахи, – по-діловому відповідає хлопчик, не полишаючи своєї справи. Спійманих комах він складає в баночку для аналізів.

– Що з ними робитимеш?

Артем кидає на мене здивований погляд – мовляв, "що за безглузді запитання, тітонько", і зі щирою цікавістю заглядає в банку, де в цілковитій паніці борсаються дві здорових мурахи.

Мурашки – дивні комахи. Їхня родина – це високоорганізоване суспільство, де кожен виконує важливу і чітко визначену роль. Няньки, розвідниці, добувачі, охоронці, воїни – якщо хоча б один з видів цих робітників раптом забув би про свої обов’язки, життя усього мурашника було б у величезній небезпеці.

У такій само, як життя Артема. У його організмі відбувся схожий збій – кістковий мозок "забув" про свої функції. И припинив виробляти потрібну кількість крові: еритроцитів, що живлять організм киснем, лейкоцитів, які відповідають за боротьбу з інфекціями, і тромбоцитів, що допомагають згортати кров. Іншими словами, у венах хлопчика замість крові тече мутна некорисна рідина.

Лікарі від початку говорили, що шанси вилікувати Артема однією лише терапією дуже малі – не більше 15%. Але батьки вирішили спробувати – грошей на операцію з пересадки кісткового мозку в них немає. Терапія не допомогла, і ось тепер надія лише на операцію.

Зате шанси вижити у разі вдалого її проведення значно збільшуються – до 70-90%. У таких випадках найкраще робити пересадку від брата або сестри, але Артем – єдина дитина в родині. Трансплантацію від неспоріднених донорів (якими вважаються і мама, і тато) в Україні не роблять.

Лишень Артем про це не знає. Так само, як і не знає він про складний устрій сімейства мурах. Він швидко втрачає до них інтерес і одразу ж захоплюється новою грою.

Завзято хапаючись за перекладини, Артем підіймається по турніку на дитячому майданчику біля лікарні. Учора йому зробили чергове переливання крові – усі показники в нормі, і хлопчик може дозволити собі лазити, бігати і стрибати. Коли в його крові не вистачає еритроцитів, Артем дуже швидко стомлюється і задихається. Тому його батьки досі не продали коляски – носити на руках знесиленого чотирирічного сина важко.

Видряпавшись на самісінький верх, Артем стає на коліна і рачки повзе по перекладинах уперед. Мама, яка підстраховує усі ці трюки, ледь помітно зітхає. Якби не стабільні переливання крові, ноги сина від такої гри умить вкрилися б синцями.

На краю турника Артем звисає вниз на витягнутих руках і дивиться на маму, хитро примруживши не по-дитячому виразні очі. Ще мить – і він відпустить руки.

Це небезпечна гра. Коли в крові хлопчика низький рівень тромбоцитів, кров практично не згортається. І будь-яка травма може стати смертельною.

Мама знає, що це означає. Якось після традиційної крапельниці їй довелося 12 годин сидіти біля ліжка Артема і пальцем затискати дірочку від голки, вона була майже невидима, але безперестанку кровоточила.

Зараз вона встигає підхопити сина ще в повітрі. Поставивши його на землю, мама потайки торкається лоба малюка. Вона вже давно навчилася на дотик визначати критичну для сина температуру.

При апластичній анемії температура тіла завжди ледь підвищена. Вимірюють її щогодини. Якщо позначка досягає 38°С, клітини крові, влиті під час переливання, просто згорять. І все потрібно буде повторити знову.

Артем знову лізе на турнік. Він майже не сидить на місці – вік такий.

Хлопчик сміється. Дзвінко й легко.

– Я буду сумувати за тобою, тітонько, – каже він мені на прощання.

Відкритий, довірливий, Артем не соромиться чужих.

Так склалося. Від участі чужих людей залежить, чи буде він жити.

На УББ ми збираємо частину необхідної суми на оплату лікування дитини.

ПІБ: Рибалка Артем Сергійович, 02.07.2010 р.

Місто: Чернігівська область

Діагноз: тяжка набута апластична анемія