Притча про мудре зернятко пшениці Давно те було. Так давно, що на землі ще й кордонів не існувало. Люди тоді могли вільно ходити із краю в край. Жив у Карпатах старий мудрець. Ніхто й не знав, скільки йому років було. Одної ночі в хатинку до мудреця постукав запізнілий подорожній, попросив кусень хліба. Рад би мудрець нагодувати гостя, але в самого — ні скоринки. Усього його багатства – єдина зернина, яка лежала на дні череп’яного горщика. А справжня щирість – поділитися з голодним і стражденним останнім, що маєш. Так мудрець учив людей, так і сам вчинив того вечора. Обережно взяв він зернину і поклав на долоню подорожньому: «Посади в землю, доглядай, поливай водою, щоб не засохло стебло. Тоді через рік колосок виросте. Збереш колосок, розітреш у долоні, зігрієш зернята – і знову посій у землю». Не сказав мудрець тільки одного, що зернина та була всім його багатством. Збігло кілька років. Зашуміла колоссям земля. У хату мудреця знову зайшов подорожній – гарно одягнений, веселий, здоровий. А на дворі стояли вози, повні пшениці та всякого добра. «Це все для тебе, славний мудрецю. Щоб ти багато років міг учити мудрості наш народ, як навчив мене». І вклонився низько господареві. Та мудрець узяв з усього багатства тільки одну зернину. Обійняв молодого хлібороба. «Мені, чоловіче, дороге не багатство, а пам’ять про мене. Радий урожаєві, але беру з нього тільки зернятко. Пшеничне зерно мудре. Воно несе в собі знак роду і народу і береже його навічно. А решту цих зернят роздай людям – хай вони засіють усю землю. І ти станеш найбагатшою людиною на землі. Бо тільки те твоє, що ти віддав людям». Виконав молодий землероб заповіт свого вчителя. І обнесли люди довкола землі пшеничне зернятко. І виріс колос-богатир. І народилися з одного зерняти мільйони пшеничних зерен. І в усьому світі зашуміли пшеничні поля.

Повернутись до новин