Допомога захиснику з ампутацією

"Я – доброволець, солдат Збройних Сил України. До війни моє життя було простим і зрозумілим: я працював водієм, займався перевезеннями, жив звичайним цивільним життям. Але коли почалася повномасштабна війна, я не зміг просто дивитися збоку. Я кілька разів намагався мобілізуватися, та через відсутність строкової служби мене не брали. Тоді я пішов у Добровольче формування територіальної громади, а 25 лютого 2023 року став військовослужбовцем ЗСУ.

Я служив у медичній роті 44-ї окремої механізованої бригади. Наша робота – евакуація поранених. Ми заходили туди, звідки інші намагалися вибратися, бо там залишалися ті, хто ще дихав і чекав на допомогу.

16 жовтня 2025 року, близько 9:30 ранку, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Бересток Краматорського району Донецької області, нас було троє. Ми мали винести пораненого, в буквальному сенсі, на руках, бо залучити транспорт у таких місцях нереально. Я пам’ятаю вибух. Після нього двоє побратимів загинули. Я залишився живий, але тяжко поранений.

Я лежав у посадці. Ноги були знищені: розірвані м’які тканини, поламані кістки. Тіло ніби перестало бути моїм. Із останніх сил наклав собі турнікети. Потім намагався самостійно тампонувати рани, але руки вже не слухалися. Думка була одна – якщо я тут залишуся, то краще швидко померти. Я пролежав там приблизно шість годин – у болю, холоді й очікуванні.

Близько 15-ї години мене знайшли бійці "Азову". Вони винесли мене до бліндажа, їхні медики надали першу допомогу, знеболили. Ми чекали евакуацію до стабілізаційного пункту в Дружківці. Вже перед операцією я вперше за п’ять днів подзвонив дружині (на позиціях зв’язок був заборонений). Сказав, що поранений і, ймовірно, залишуся без ніг. У відповідь почув спокійний і впевнений голос: "Головне, що ти живий. Люди живуть і без ніг. Ми впораємося".

У Дружківці, близько 20-ї години, мені провели ампутацію обох нижніх кінцівок. Я пробув у турнікетах понад 10 годин, шансів урятувати ноги вже не було. Далі були реанімація в Дніпрі, лікарні в Києві та шпиталь у Львові. Довгий шлях болю й прийняття нового життя.

Зараз моє життя виглядає зовсім інакше, ніж раніше. Те, про що раніше навіть не замислювався – під’їхати до столу, виїхати з дому, дістатися потрібного місця – тепер вимагає сил, терпіння і постійної роботи над собою. Я розумію, що одного бажання замало. Мені потрібно заново вчити своє тіло. Набирати силу, щоб руки й спина витримували щоденне навантаження. Працювати над витривалістю, щоб не зупинятися після кількох хвилин руху. Звикати до навантажень поступово, щоб організм не ламався, а ставав міцнішим.

Окремо – вчитися керувати активним кріслом-колісним так, щоб воно було не обмеженням, а моїми "ногами". Заїхати на пандус. Переїхати нерівну дорогу. Розвернутися в тісному приміщенні. Вийти з дому без страху, що не впораюсь. Для мене це не просто фізика. Це про повернення до людей. Про можливість спокійно поїхати у справах, зустрітися з друзями, бути частиною життя, а не спостерігачем збоку. Про те, щоб у побуті я міг робити речі сам – без прохання про допомогу.

Саме тому мені так важлива спеціалізована реабілітація в Західному реабілітаційно-спортивному центрі НКСІУ – там, де навчають не просто "виживати", а жити після поранення.

Я мрію повернутися до активного життя. Бути мобільним і самостійним.

Жити не з думкою "якось дотягну", а з упевненістю "я можу!".