Мій син – моє життя. 4

Я бачу, як мама знову тихенько витирає сльози. Я питаю, чому вона плаче. Мама думає, що я ще маленький і нічого не розумію, і відповідає, що смітинка потрапила їй в око. Але я ж дорослий, хай я маленький, але чоловік – вона плаче тому, що скоро мені треба їхати на реабілітацію, а вона змогла зібрати тільки на дорогу і проживання, і потрібно ще більше 10 000 тисяч на лікування... Я так хочу, щоб вона не плакала, я намагаюся, я її слухаю...але... Нагадаю Вам історію про мене зі слів моєї матусі:....

"Я, як і всі, часто чула зі ЗМІ історії про дітей зі страшними і частими діагнозами, про збір коштів для лікування таких діточок. Пам'ятаю хлопчика з лейкемією, якому перерахували з колишнім чоловіком 100 грн... І мені завжди здавалося, що все це десь далеко, що мене це ніколи не торкнеться...так і на питання: "Навіщо, у вас самих грошей нема...?" Відповідала тому, що ніколи не хотіла б опинитися на їхньому місці. Але, мабуть, у житті чого боїшся, те й трапляється!

23 грудня 2009 року в мене народився син Артур на терміні 40 тижнів. 23 грудня вранці о 8 годині відійшла пробка, і я поїхала в пологовий будинок. Сутички посилювалися, завідувач відділенням провів зі мною бесіду, пояснивши, що плід занадто великий, перші пологи у віці 34 роки, дитина ослаблена, слабке серцебиття, необхідно екстрено "кесарити", так як дитина в утробі задихається. Але тут сталося непередбачене: я почала народжувати самостійно, дитина дуже швидко виходила, і часу залишалося дуже мало, на третій поверх не довезли б... так що я народила малюка від початок переймів за 1 годину 45 хвилин. На кілька секунд мені поклали хлопчика на живіт, він був такий гарний, я чомусь думала, що діти народжуються з закритими очима, дуже хотіла, щоб у нього були блакитні очі, але він був копія мене, потім його забрали й мені зробили анестезію...

Дитина народилася з вагою близько 4 кг, зріст 54 см. Три дні мене не підпускали до дитини, дві доби він кричав, годували через катетер спецхарчуванням, кололи... Я плакала від щастя, коли вперше тримала і годувала свого малюка, ніколи не забуду тих почуттів... Раніше моє життя було безтурботним, веселим і стабільним. Мені тоді здавалося, що моє майбутнє буде таким завжди. Але починаючи з 23 грудня 2009 року все кардинально змінилося. Ні, життя не стала раптом важким, не дивлячись на все, що тоді довелося пережити... Воно віднайшло сенс.

І у мене з'явилося справжнє щастя - мій Артурчик. Так, в останні 3 роки ми з ним тільки і робимо, що їздимо по лікарях і займаємось реабілітаціями, але це те, чим я зараз хотіла б займатися. Я радію будь-якому, навіть незначному успіху сина. І нехай все дається нелегко, але Артур не стоїть на місці.
Почувається добре, з'явилися нові звуки, часто чую "мама, мама" сподіваюся - це звернення до мене, нова міміка, цікавий такий став... часто просить подати руку, для того, щоб встати на ніжки, спритний, по всій кімнаті пересувається на колінах і на попі, відкриває тумбочки, тягнеться до предметів - вивчає. Добре спить ночами, їсть з апетитом, дивиться мультфільми...

Я дякую Богові за те, що навколо нас зібралося так багато добрих і чуйних людей!
Сподіваюся, що і я колись зможу відплатити вам тим же добром".

ПІБ: Кулачковський Артур Григорович, 23.12.2009 р.

Місто: Львівська обл., м. Стрий

Діагноз: ДЦП, синдром спастичного тетрапарезу, осередкове ураження лівої півкулі головного мозку за типом енцефаломаляції, очевидно в результаті гострого порушення мозкового кровообігу в лівій середньої мозкової артерії, помітне розширення лівого бічного шлуночка.
Симптоматична епілепсія. Судомний синдром. Рухові порушення 4 рівня за кваліфікацією GMFCS.