Мрія "дитини-подарунка"

Важко пересуваючи неслухняні ноги, штовхаючи ходунки, йде вперед Максимчик. У цьому худенькому усміхненому хлопчику не відразу можна розгледіти залізну волю, силу і завзятість великої людини. Мама розповідає історію ходунків, яка яскраво розкриває характер сина: "Коли ми (жінка і двоє дітей) покидали свій будинок через війну, то не могли взяти багато речей, і довелося вибирати: ходунки (дорогий подарунок "на виріст") або коляску – насущний засіб пересування.

Я сказала: "Максим, якщо ми беремо ходунки, то залишимо коляску, але доведеться вчитися ходити". Він подумав і сказав: "Буду вчитися ходити!". І це була нелегка праця, але Максим дуже терплячий, працьовитий і ніколи не здається... Зараз ми ходимо з ходунками, але хочемо залишити їх назавжди".

Історія Максима почалася класично для діагнозу ДЦП. Передчасні пологи, критично низька вага, нездатність самостійно тримати температуру тіла, довгі тижні в реанімації, і, нарешті, довгоочікувана виписка додому. Але... щось пішло не так, хлопчик не тримає голову, у нього затримка в розвитку, страшний діагноз. І закрутилася карусель: лікарі-клініки-реабілітації. У 2 роки сів – перемога! У 4 заговорив – фурор! У 10 пішов з ходунками – тріумф!

"Дитина-подарунок" – так з любов'ю називає Максима мама. Його неможливо не любити. Навіть малознайомі люди захоплюються цією дитиною. Добрий, справедливий, уважний, турботливий, щедрий. Він терпіти не може обману і лицемірства. Справжній маленький лицар. Максим вміє знайти слова і підтримати, навіть коли мама падає духом від проблем, що навалилися на тендітні жіночі плечі. Хлопчисько з оптимізмом дивиться в майбутнє, вірить, що одного разу він буде здоровим, і у сім'ї буде свій будинок, і більше ніколи не буде війни...

Минулого року Максим вперше потрапив до Міжнародної клініки відновного лікування (Трускавець), і вже через 10 днів хлопчик почав робити свої перші кроки, тримаючись за мамину руку! Мама із захопленням згадує: "Мені хотілося плакати від щастя, коли я взяла його за руку, і він пішов! Це диво! Коли ми приїхали додому, я ще тиждень не могла заснути: мені було страшно, я боялася, що це вміння у нього пройде. Але ні, ми і далі ходимо потроху, йому дуже важко, він втомлюється і протирає взуття наскрізь. Але ми хочемо йти далі вперед! Нам необхідне це лікування!".

Підтримайте цього хлопчиська в прагненні бути самостійним. Допоможіть потрапити на другий курс реабілітації!

ПІБ: Шевченко Максим Андрійович, 02.12.2006 р.

Місто: Круп'янськ, Харківська обл.

Діагноз: ДЦП, спастична диплегія