Реабілітація після поранення голови

Обороняючи Кліщіївку Олександр отримав складне черепно-мозкове поранення, зараз потребує спеціалізованої реабілітації, щоб навчитись жити наново.

"Мене звати Олександр Степаненко, мені 46 років, я сержант, служив з 2019 року в 93-й бригаді "Холодний Яр»" Мій позивний – "Морячок".

Повномасштабна війна застала нас під Охтиркою. Ми билися за кожен метр української землі: за Тростянець, за Суми, за Ізюм, за Бахмут, за Соледар. За життя кожного українця.

Перше поранення ніг я отримав у боях під Бахмутом. Але після реабілітації я повернувся. Бо інакше – ніяк. Ми не мали права відступати. Потім був Соледар, Бучанський район, де чекали на можливий наступ з боку Білорусі.

Поповнили склад, зібрали сили і знову вирушили на схід – під Кліщіївку, де замінили третю штурмову. Там я і отримав найстрашніше поранення. Ми втратили позиції, а через кілька днів пішли їх повертати. Як саме все сталося – не пам’ятаю. Був вибух, біль, а далі – провал. Побратими витягли мене. У Краматорську мене стабілізували, потім – Дніпро, лікарня Мечникова. Лікарі врятували мені життя. Прокинувся через 8 днів у реанімації в Івано-Франківську.

У мене відкрита черепно-мозкова травма, дефект кісток черепа, парез лівої руки та ноги, мені зробили складну операцію з відновлення черепа в Харкові – бо такі втручання можуть робити лише в кількох містах України.

Я живий. Але інший. Маю першу групу інвалідності. І щодня вчуся знову бути собою.

Мені дуже потрібна реабілітація у Західному реабілітаційно-спортивному центрі НКСІУ. Це спеціалізований заклад, де працюють з людьми після найскладніших бойових поранень. Там мені можуть допомогти. Але вартість реабілітації – непідйомна для мене самого.

Тому змушений звернутися по допомогу, щоб пройти цей шлях.

Я не зламався тоді. І зараз щиро вірю, що з підтримкою небайдужих людей і моєю наполегливою працею – знову впевнено стану на ноги. Моя ціль – жити повноцінно, бути активним, допомагати іншим. Я обов’язково повернусь до активного життя", – зазначає Олександр.