Реабілітація ветерана "Жеки"

"Мій син Євгеній народився 25 травня 1996 року. До великої війни три роки працював у Польщі. Був добрим, спокійним, трудолюбивим хлопцем. Планував створити сім’ю, мріяв про дітей.

А коли почалася повномасштабна війна, то 25 лютого 2022 року вже був в Україні, він навіть не вагався – одразу повернувся додому. А 8-го березня пішов у військкомат та добровольцем став до лав тероборони нашого села. Потім його направили служити до 115-ї бригади, де він керував 120-м мінометом.

Його позивний – "Жека". Воював на складних напрямках – Донецьк, Сєвєродонецьк. Писав коротко, що все добре, щоб не хвилювати мене. 23 серпня 2022 року, біля села Спартак, неподалік Донецького аеропорту, під час потужного обстрілу Женя отримав мінно-вибухову травму. Йому осколками поранило голову і обидві ноги. Побратими – Сергій, Іван та Артем – під вогнем винесли його й доправили до лікарні.

До нас приїхав його товариш, сказав лише: "Женя поранений…", і більше нічого. Я почала дзвонити по всіх лікарнях – поки нарешті не дізналася, що він у Дніпрі в Мечникова.

Женя був у комі чотири дні. Йому зробили операцію на голові, намагалися зняти тиск. Потім, через тиждень, гелікоптером перевезли до Києва – в Інститут нейрохірургії ім. Ромоданова. 6 вересня йому зробили ще одну операцію – витягли осколок із потиличної частини голови. А потім поставили два шунти, бо не працювали шлуночки мозку, які перекачують спинномозкову рідину. Ми були там з 3 вересня 2022 року до 20 січня 2023 року.

Після того почалася реабілітація.

Спочатку нас направили Циблі. Потім в Київ, в "Адоніс" – там нам було добре, але раптово в Жені загострилась нирка, і нас перевили у київський військовий шпиталь. Там почалося справжнє випробування. Догляд був поганий, ставлення – страшне. Тут ніхто не давав жодних шансів. Після цього ми потрапили до Львова в шпиталь. Набралися пролежнів за два тижні, які потім ще рік лікували. Він важив 37 кілограмів. Виїхали зі Львова в Черкаси. І поклали сина до паліативного відділення.

Більше нікуди нас не брали, але я не здавалась. Знайшла волонтерів, і вони нас перевели у Черкаську обласну лікарню, де нам сказали, що нирка загнила, бо треба було вчасно вийняти стенд. Далі були "Модричі". Женя був дуже важкий, з пролежнями, такими глибокими. Я обривала гарячу лінію МОЗ, щоб нас направили на лікування за кордон. І нас почули, ми вирушили до Хорватії. Там пробули пів року. Женю буквально витягнули з того світу – вилікували всі інфекції, які ми назбирали по шпиталях та лікарнях, закрили пролежні, стабілізували стан. Коли ми поверталися в Україну, лікар сказав: "Він народився вдруге".

Після цього ми приїхали до реабілітаційного центру "АГАПЕ". Перші дні були дуже важкі. Саме тут Женя знову вчився говорити, сидіти, ходити. Він почав потрохи впізнавати рідних, згадувати імена. Про війну не пам’ятає нічого. Але ми не здаємося. Я з ним з перших днів після поранення. Ми разом пережили десятки лікарень, байдужість, біль, безсонні ночі й маленькі перемоги.

Тепер кожен його крок – це диво.

Одного разу, вже вдома, коли ми йшли по дорозі, з його ноги сам вийшов осколок. Шматок заліза розміром з половину сірникової коробки. Я думала, що він просто натер гумкою на тренуванні, а коли побачила метал – у мене просто руки затремтіли. Я тоді знову зрозуміла: війна не закінчується, навіть коли син поруч.

Попереду ще операція на нозі в Києві, щоб вона не звисала. Женя бореться щодня. Він хоче знову ходити, розмовляти, жити як усі. Колись мріяв, що у нього буде син – Альоша. Я дуже хочу, щоб він колись знову сказав ці слова.

Зараз йому потрібна тривала спеціалізована реабілітація в центрі "АГАПЕ". Вона дуже дорога, але без неї мій син не зможе рухатися далі. Ми вже пройшли пекло, та ми не здаємось.

Я прошу всіх, хто читає цю історію, – допоможіть моєму Євгену. Він заслужив на повноцінне, активне життя.

Дякую кожному, хто не проходить повз. Бережи вас Боже", – мама Євгенія, Неля Іванівна.