Тарасик з серцем велетня

Тарасикові десять. У нього велетенське серце. А також у нього цукровий діабет. Він навчився бути дорослим раніше, ніж встиг навчитися не боятись уколів. Пів року тому мама сказала: "Тарасику, у тебе тепер буде новий режим життя. Ми зможемо з цим справитися". Вона тоді усміхалась, але очі були червоні.

Тарас рахує хлібні одиниці краще, ніж таблицю множення. Знає, що таке глюкометр, гіпоглікемія, інсулін. Знає, що можна не зʼїсти цукерку на день народження – і нічого, головне – залишитися здоровим.

Попри щоденні виклики, Тарасик має мрії й перемоги. Він займається карате та вже має нагороди й призові місця на змаганнях. Любить бігати з м’ячем у дворі, грати у футбол та мріє колись потрапити на великий стадіон як справжній гравець. Його очі світяться, коли він говорить про спорт. Бо там свобода, рух, радість.

Мама хлопця виховує його сама. З болем у спині, який часом не дає їй встати. Але вона завжди встає. Бо Тарас чекає, щоб вона потримала його руку під час уколу. Бо сила — не завжди гучна. Іноді вона живе в тиші кухні, коли мама важко сідає на стілець після нічного вимірювання цукру. І в очах Тарасика, який навчився посміхатися, навіть коли боляче. Вони дуже тримаються. Разом. Але зараз їм справді непросто. І вони потребують підтримки – Тарасові потрібні сенсори для безперервного моніторингу рівня цукру.