Біжу, щоб у хоспісі усміхалися. Ірина Стороженко

Мене звуть Ірина Стороженко, я —журналіст. Понад п‘ять років я знімаю сюжети і пишу тексти про тих, хто потребує допомоги.  Я вирішила взяти участь у марафоні, щоби розповісти, що існують різні можливості, щоб допомагати там, де це насправді потрібно.

Однозначно можу сказати, що найнезахищеніші з усіх — літні люди. Якщо маленька дитина ще може «розраховувати» на те, що її фотографія та історія масово приверне до себе увагу, то прохання немолодої людини — це голос волаючого в пустелі. Тим більше, якщо цю людину неможливо вилікувати, тим більше, якщо її прохання з категорії - розвага.

Людина ще жива, але для інших вже ніби мертва. Ось і виходить, що в нашій країні в одному місці ще живі люди не живуть, а просто лежать в очікуванні смерті. І хоспіс стійко асоціюється винятково зі смертю. Я бачила хоспіси в Польщі, Білорусі та Канаді, там - це не місця, де помирають, це місця, де живуть! Святкують, обіймаються, сміються і дарують любов одне одному до останнього подиху. Цієї культури нам дуже бракує.

Існує міф про те, що в хоспіс люди потрапляють лише, щоб помирати. Наш фонд “ЛаВіта” вірить, що хоспіс - місце, де люди мають жити, любити, говорити важливі слова рідним, просити пробачення та пробачати. А ще - усміхатися!

Фонд став першим в Україні, який розпочав залучати до піклування про невиліковно хворих людей спеціально підготовлених лікарняних клоунів. Більше двох місяців ми спостерігаємо за тим, як щиро та вдячно пацієнти приймають таких незвичних відвідувачів. Клоуни в хоспісі – це не розвага, це турбота та увага, можливість поділитися почуттями, боротьба зі стресом і профілактика вигорання для персоналу. Для того, щоб у київському хоспісі продовжувалися “Дні усмішок”, нам потрібні кошти.

Підтримайте життя до кінця життя.