Дихати – це нормально. Айлен

Це мій 5-й Марафон, і цього разу я виходитиму на дистанцію удвох з дитинкою, тому свої 5 км пройду пішки… але й гадки не мала не виходити на старт зовсім! Доки я маю голос, доки ви мене бачите і чуєте, я йтиму і говоритиму. Від імені тих людей, яких навіть не рахують. Від імені тих, хто не може дихати сам, хто задихається сам один вдома чи в жорстокості лікарняних палат. Вони існують, їх тисячі, вони живі, вони страждають. І ми можемо їм допомогти.

Захворювання, які призводять до критичного ушкодження легень та кисневої недостатності – це і різні види раку, і вроджені вади, і травми, і набуті за життя хронічні стани… Часто задихатись починають люди із серйозними захворюванням серця, а також хворі, що пережили інсульт… Ніхто не знає, скільки в Україні таких людей, в нас не існує жодної, навіть приблизної, статистики, таких людей не рахують… А їх – тисячі. Вони реальні. Вони живуть у будинках, повз які ми проходимо щодня, у сусідніх квартирах, у родинах наших колег, в наших родинах… Лиш про це не заведено говорити. Незручно. Навіть якось трохи соромно – так викарбувалося в українській ментальності з реалій радянського минулого.

Я ж думаю, що "незручно" – це навпаки удавати, що їх немає. Усі кошти проєкту спрямовуються на закупівлю кисневого обладнання та витратних матеріалів. Якщо перерахувати їх вартість на період роботи, вийде, що 1 година дихання, 1 година життя без муки задишки вартують… 50 копійок. Даруючи нашому проєкту 12 гривень, ти даруєш людині цілу добу вільного дихання. А всі разом ми допоможемо десяткам людей на роки вперед.

Дихати – це нормально. Якщо ти можеш тут і зараз допомогти іншій людині та врятувати її від страждання – нормально зробити це. Просто зроби це.