ДЦП, війна і материнська любов: історія Сергія. 2

Сергій мріє стати кухарем-кондитером. Він навчається у професійному ліцеї, щиро поважає майстрів і по-лицарськи допомагає донести сумки чи відчинити двері. Він - той хлопець, який віддасть останнє, бо так його виховала мама. Але в підлітковому світі доброта та «особлива» хода часто стають мішенню для насмішок.

Поки інші хлопці приїжджають на скутерах, Сергій іде пішки на напівзігнутих колінах,  а позаду - сміх і глузування однолітків. Це болить сильніше, ніж м’язові спазми.

Історія Сергія -  це виживання у двох світах одночасно.

Перший світ - зруйнована Красногорівка, звідки вони з мамою втекли, залишивши все: дім, шведську стінку, велосипед. Тепер вони вдвох у чужому місті, в орендованій квартирі, зі статусом ВПО та мінімальною підтримкою.

Другий світ - щоденна боротьба з власним тілом. ДЦП не зникає з віком, а в період росту стає ще підступнішим. Без реабілітації коліна згинаються сильніше, м'язи кам'яніють, а надія на те, що він зможе працювати й бути самостійним, згасає.

«Я не буду поруч вічно», - каже мама Сергія зі сльозами. «Йому дають робочу групу інвалідності, кажуть, що він зможе працювати. Але я дивлюся на його біль і розумію: без допомоги фахівців він просто не зможе стояти біля кухонної плити».

Для Сергія поїздка на реабілітацію - це можливість вирватися з середовища, де його ображають, і опинитися там, де в нього вірять. Де кожен крок – це досягнення, а не привід для цькування та насмішок.

Нам потрібно зібрати кошти на курс інтенсивного реабілітаційного лікування. Це шанс для майбутнього кухаря триматися на ногах рівно. Це можливість для підлітка повірити, що добрих людей у світі більше, ніж тих, хто сміється в спину.

Допоможіть Сергію не зламатися. Ваша підтримка дарує йому шлях до професії, до впевненості в собі та життя, де діагноз не визначатиме його майбутнє.
UPD: текст проекту оновлено.