ДЦП, війна і материнська любов: історія Сергія. 2

"Мамо, а коли я зможу бігати, як інші?", – це питання Сергій ставить усе частіше. Він народився у 2008 році, і з перших років життя бореться з діагнозом ДЦП. Кожен його рух потребує зусиль. І терпіння. І болю.

Сергій світлий хлопчик з непростою долею. Він живе разом із мамою, яка самостійно його виховує й доглядає. Батько участі не бере. Родина – переселенці з повністю зруйнованої Красногорівки на Донеччині, де залишився і їхній будинок, і квартира, спогади й спортивний куточок Сергія – шведська стінка, гантелі, м'яч... А ще велосипед, на якому він із радістю їздив вулицею. Тепер - вони вдвох у зйомній квартирі. Статус ВПО, інвалідність дитини, статус малозабезпеченої родини і жодної гуманітарної допомоги.

Попри це, Сергій активний і допитливий. Він хоче бути "таким, як усі". Допомагає мамі вдома, тягнеться до самостійності, з усіх сил. Але без регулярної реабілітації – зусиль недостатньо.

Хлопець потребує курсів інтенсивного нейрофізіологічного лікування кожні 3 місяці. Саме ці курси дають йому шанс залишатись на ногах, вчитись ходити краще, боротися з болем і напругою в м'язах. Вони підтримують тіло і дух.

Останній курс Сергій пройшов у липні 2025 року. І тепер йому знову потрібно їхати, бо інакше буде регрес. Але лікування дороге, і самотній мамі не під силу покривати ці витрати.

Ми просимо про допомогу. Щоб Сергій міг учитися жити повноцінно настільки, наскільки дозволяє тіло. Щоб не зламалась віра.