Я буду!

Вікторія Полісюк – 25-річна дівчина, яка спілкується з друзями, багато читає, дивиться фільми та вчить англійську, вона навіть встигла написати свою книгу. Проте вже 13 років Віка прикута до ліжка і знаходиться на апараті штучної вентиляції легенів, а її тіло нерухоме. Через генетичну хворобу – міопатія – у неї самостійно працює лише серце та все, що вище рівня шиї. Люди з такою хворобою не живуть. Проте вона живе, вона хоче бути щасливою та знаходить у собі сили жити, боротися, мріяти, а значить – бути!

Її мрія – одужати, вилікуватися від цього страшного безсилля, яке триває вже майже 15 років. Усе почалося з того, що в 10-річному віці дівчину перестали слухатися пальці, а вже через 2 роки її легені перестали працювати. Віка потрапила у реанімацію, а коли прийшла до тями, була вже з трубкою у горлі і не розуміла, що коїться. Відтоді минуло багато часу, проте вона так і не встала з ліжка. Її спосіб існування – це люди навколо. Вона може бачити, чути, думати, слухати, спілкуватися, щоправда, лише коли видихає. Адже в її горлі стоїть трубка, яка дає їй можливість жити – у прямому сенсі. Проте апарат штучної вентиляції легенів, до якого вона під’єднана день і ніч, функціонує тільки за рахунок її справжнього друга, який цей пристрій лагодить. Єдине, що найважче – це те, що його потрібно лагодити наперед, замінювати деталі, вгадуючи, яка саме з них може вийти зі строю, адже заміни йому немає. І почекати це теж не може, адже без нього Віка приречена. Апарат вже давно вислугував свій термін експлуатації, тому ніяких гарантій немає. Його справна робота – це її єдина надія жити.

Проте не лише від нього залежить її життя.

Одного разу у всьому районі вимкнули світло через аварію, і апарат відключився. Ремонтний бригадир сказав, що постачання електрики буде лише завтра. Його не хвилювало те, що зараз від цієї електрики залежить життя людини. Віку відключили від апарату та практично вручну за допомогою спеціального пристрою накачували її легені повітрям. Але довго так тривати не могло. Проте сусіди та інші люди навколо, знаючи проблему цієї сім’ї, зробили неможливе – вони протягнули електричні подовжувачі, підключені один до одного, ледве не на кілометр (!) до магазину, де стояв дизель-генератор, і стерегли всю ніч цей провід, щоб його не дай Бог, не пошкодила машина або випадковий перехожий. Це було неймовірне щастя, коли люди об’єдналися заради допомоги, заради спільної мети, заради життя, бо воно – найцінніше.

Зараз її друзі побудували їй за містом невеличкий будинок, де вона перебуває, із садом. Її нове ліжко на колесах дозволяє вивезти дівчину на двір, аби вона могла помилуватися красою природи. Коли людина прикута до ліжка, вона краще помічає те, що навколо неї.

Проте як вона може так жити? Відповідь проста: вона живе мрією, що колись буде винайдено спосіб лікування її хвороби, і вона зможе встати, зможе побачити своїх друзів, які зараз далеко від неї, зможе відвідати різні країни.

Але зараз для того, щоб дихати, Віка потребує новий турбінний апарат штучної вентиляції легенів, адже старий її апарат може у будь-який момент зупинитися. Ціна життя для неї – це майже 400 000 грн. І ніхто не зможе подарувати їй впевненість у тому, що вона дочекається дня, коли її вилікують, як не ви.

«Головне – не розчаровуватися, головне – вірити. І навіть якщо твоя мрія не здійсниться, шлях до неї – прекрасний, ти на цьому шляху – мужній. Здійснення бажань до неї – значущі, віхові перемоги – твої… Але насправді я розумію, що здійснення мрії – це твій особистий шлях, і пройти його мусиш ти сам» – це слова з її книги «Я буду». Але без вашої допомоги їй не впоратися. Вона це розуміє, вона вірить, що є небайдужі люди, здатні врятувати її життя. Віка любить життя, любить, коли поруч неї хтось радіє. І тоді вона радіє разом із ними, адже щастя, воно не лише в собі, вона всюди, навколо.

ПІБ: Полісюк Вікторія Сергіївна, 12.07.1989 р.

Місто: Хмельницька область

Діагноз: міопатія