Кожен день стає маленькою перемогою

Максиму лише 13 років, та він рано подорослішав. Він мужній, відповідальний, сильний та сміливий хлопець, який у своєму віці навчився долати труднощі так, як може не кожен дорослий.

Він ріс енергійним, допитливим, трохи впертим хлопчиком. Любив бігати, грати у футбол, будувати свої маленькі світи з конструктора та мріяти про великі пригоди.

Коли Максиму було сім років, життя родини розділилося на "до" та "після".

Хлопчик почав дуже часто просити пити. Він постійно носив із собою пляшку води та знову й знову наповнював її. Дитина, яка раніше не могла всидіти на місці, раптово стала млявою, виснаженою, втомленою. Він почав частіше просити їсти. Невеликими порціями, але постійно. І при цьому почав худнути. Не різко, але помітно.

Саме тоді серце матері стиснулося, адже серед її знайомих була хвора на діабет людина. Мамі були знайомі подібні симптоми. Максим з мамою відразу поїхали до них перевірити рівень глюкози. Результат шокував. Глюкометр показав критично високий цукор.

Далі на них чекала швидка допомога та реанімація. Згодом слова лікаря, як вирок, "цукровий діабет 1 типу".

Перші дні були найважчими. Ін’єкції. Сльози. Безсонні ночі. І найболючіше запитання: "Чому я, мамо?".

Родина разом навчилася жити по-новому. Кожен день став маленькою перемогою. Кожен стабільний показник – справжнім святом. Кожна усмішка – доказом того, що життя не закінчилося. Воно просто стало іншим.

Сьогодні Максим самостійно вміє рахувати хлібні одиниці. Сам нагадує про вимірювання цукру та відповідально ставиться до свого здоров’я, але хлопець потребує сенсорів постійного моніторингу. Вони допоможуть уникнути хоча б болючих проколів пальців, дадуть час їм відновитися. А головне – це можливість безперервного контролю діабету.

Родина звертається з проханням допомогти забезпечити Максима безперервним моніторингом. Кожна допомога має значення та наближає хлопця до безпечного життя.