Марина: час Х – лютий

Чи можна в 44 погодитись, що життя пройшло? Коли є улюблена викладацька робота і діти, які чекають на тебе в класі? Коли творчі ідеї вимагають реалізації: в музиці, в живописі, у шитті? Коли поряд коханий чоловік і школярка-дочка, коли тільки відчуваєш зрілість і готов ділитися радістю й досвідом, щоб служити учням і країні… Зупинитися? Існувати в чотирьох стінах на пенсію інваліда, і більше ні до чого не прагнути?

«Не можу просто сидіти вдома, я не можу бути без людей! І щодня, не зважаючи на вже звичні мені біль та кульгавість, я доводжу усім, що маю право жити і працювати, ходити, стояти, викладати і займатись творчістю…» - завзято твердить Марина. У лютому 2010 року у Марини знайшли ракову пухлину кістки правого стегна. Операція. Встановлення ендопротезу замість ураженої пухлиною кістки. Реабілітація. Інфікування. Довгі місяці виснажливої боротьби з інфекцією. Загроза ампутації. Надія. Видалення інфікованого ендопротезу й лікування інфекції. 3,5 роки напруженої боротьби за життя… Здається, для цієї жінки просто не існує перепон, вона постійно знаходиться в русі, чимось горить, працює, веде за собою.

«Викладаю у Краматорському вищому професійному училищі. Я вивела для себе таку формулу: викладаю історію України, щоб учні пишалися своєю країною, соціологію – щоб вони стали гідними громадянами суспільства, а художня культура та мистецтво – для душі й насолоди. Я знаю, що у віці 40-45 років людина вступає у період свого найвищого розквіту – і професійного, і життєвого, і людського. Це справді так. У мене є плани на майбутнє, яке я хочу зустріти не в інвалідному візку, а поряд з близькими мені людьми. Я хочу жити, як всі люди. Я хочу бачити, як зростає моя донька, і радіти її успіхам, хочу знати, що вона стане гідною людиною і знайде своє місце у житті. Я ще багато чого можу, мені є, що сказати і чим поділитись. Тримаюсь, наскільки вистачає сил, борюсь, як тільки можу».

Для боротьби з інфекцією перший ендопротез необхідно було видалити. Ногу скріпили тимчасовим металевим спейсером – коліно не згинається, навантаження обмежені, але ходити можна. Проблема в тому, що спейсер потрібно замінювати на новий ендопротез через 6-8 місяців, не пізніше. Оскільки м’язи атрофуються, зростаються рубці тканини і, якщо затягнути час, людина вже не зможе нормально ходити. Для Марини «час Х» - лютий, максимум – березень. До цього часу нам потрібно зібрати кошти на купівлю ендопротезу, виробнику – виготовити його, лікарям – провести операцію.

Ім'я: Ісай Марина, 1970 р.н.

Місто: Краматорськ

Діагноз: Хондросаркома дистального відділу правого стегна