Не існувати, а жити по-справжньому

Маленький Максим був активним життєрадісним хлопчиком. Але раптом мама почала помічати, що він став дуже багато пити, частіше ходити в туалет, швидко худнути та втрачати сили. Хоч розум стверджував, що в сина просто вірус чи перевтома, щось все ж підказувало – це серйозніше. Вже в лікарні материнська інтуїція підтвердилася – чотирирічному Максиму діагностували цукровий діабет першого типу.

Перші місяці були надважкими. Сімʼя вчилася жити по-новому: вимірювати цукор по декілька разів на день, робити ін’єкції інсуліну, рахувати хлібні одиниці, слідкувати за найменшими змінами в самопочутті Максима. Ночами мати прокидалася, щоб перевірити рівень глюкози – страх гіпоглікемії не відпускав. Але з часом вони почали справлятися.

Сьогодні Максиму вже 16 років. Це сильний, розумний, відповідальний юнак. Він сам контролює свій цукор, самостійно робить уколи, розуміє свій організм та не дозволяє недузі зупиняти його мрії.

Так, діабет – це щоденна праця. Це вимірювання цукру кожного дня, підбір доз інсуліну, фізична активність, харчування. Це безмежне значення кожної маленької деталі. Але хлопець навчився жити з цим. Не існувати, не боротися постійно, а саме жити.⠀

Максим мріє, планує, навчається, розвивається. І всі, хто знайомі з ним, впевнено скажуть – він зможе все. Та для цього йому необхідна ваша допомога, зокрема із сенсорами безперервного моніторингу рівня глюкози.