.... (продовження) У відділенні молодшого дитинства, де лежать дітки молодше 10 років, багато хто з батьками, але багато дітей і з притулків. Когось віддали просто тому, що це єдиний спосіб бодай якось прогодувати дитину і забезпечити їй житло. У відділеннях дорослих пацієнти були вражені несподіваним привітальним візитом. Як пояснили нам лікарі, діти на свята ще сподіваються, що до них хтось прийде, вони іще чекають, а дорослі пацієнти, які залишились без близьких, вже й не очікують, що до них хтось ось так завітає. «Ви думаєте, ви їх прийшли і привітали з новорічними святами, але вони ще довго говоритимуть про це. Для них це справжня подія! Для них це свято не одного дня». В одному з відділень пацієнти були так зворушені, що попросили: «Можна ми вас сфотографуємо на пам’ять?» Для усіх них лікарня стала їхнім домом, бодай на цей період. На жаль, для багатьох це період тривалістю в життя. Лікарі нас попередили, що дорослі пацієнти можуть ніяковіти проявляючи свої емоції, але їх тихе «Дякуємо» мов луною відгукувалось дитячим голосом «...і мене не забувай». Студенти факультету психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка низько вклоняються всім, хто підтримав нашу акції та допоміг її реалізувати. МИ ПОДАРУВАЛИ СВЯТО РАЗОМ! Панок Ірина та Карамушка Тарас.