Руслан і Роман вірять у майбутнє

Здорові діти – це найбільше щастя у світі. Цього так прагнули батьки близнюків Руслана і Романа, щоб дітки народилися здорові, але такого не сталося. Діагноз ДЦП приголомшив. Цей день був, як страшний сон, змиритися з такою новиною було нелегко. Почалися тяжкі роки, не полишала думка "як бути, що робити далі, звідки взяти немалі гроші на ліки і лікування?".

Часом мамі приходилося ходити і просити гроші на лікування у друзів та знайомим. У селі, де всі один одного знають, нелегко, осуд людей, криві погляди, коли близькі і рідні відвертаються, немає підтримки і ніхто не хоче допомогти… Та попри все сім’я не здавалася, своїми силами продовжувала лікувати дітей з надією на покращення. 

Зараз хлопцям 19 років. Романові пощастило більше за брата: він ходить самостійно, хоч йому також нелегко. У хлопця укорочення ноги, так само, як і у брата, вивих у тазостегновому суглобі. Часті болі в нозі турбують обох братів. Роман ходить кульгаючи, швидко втомлюється, але попри все він намагається бути таким, як усі. Він товариський, любить спілкуватися з друзями.

Руслан, на відміну від Романа, друзів не має, єдиний друг для нього – брат. Руслан не ходить, без сторонньої допомоги не обходиться, біля нього завжди мама, з її допомогою він може пройти зовсім трішки до п’яти хвилин, але він старається з усіх сил. Самостійно Руслан не стоїть, не утримує рівноваги, у хлопця часті болі в ногах через спастику.

Та брати дуже дружні, ніколи один одного не ображають, не сваряться, завжди один одного захищають. Роман допомагає братові, переводить з кімнати до кімнати, подасть що треба, ніколи не злиться. Вільний час брати проводять за ноутбуком, спілкуються, знаходять друзів. Особливо Руслан, оскільки він не ходить, то для нього Інтернет – це увесь світ, у ньому він живе. Руслан і Роман не здаються, продовжують лікування, сподіваються на краще. Три з половиною роки брати лікуються у клініці лікаря Бєрсєнєва в місті Київ. Терплять болючі ін’єкції і дуже хочуть продовжити лікування й далі, але грошей на лікування не вистачає. Сім’я малозабезпечена, мама не працює, оскільки доглядає за дітьми. Родина сподівається на допомогу небайдужих людей, які допоможуть зібрати кошти, і хлопці зможуть одужати. Руслан до останнього вірить, що зможе ходити самостійно. Кілька місяців тому він поборов страх ходити з ходунками. До цього з ходунками разом із ним ходила лише мама, а тепер він це робить самостійно. Хоч із кімнати до кімнати, та для нього це перемога!

Роман дуже радий за брата, підтримує його і вірить, що Руслан, як і він, зможе ходити, і разом вони ходитимуть на прогулянки, поїдуть у подорож, ходитимуть на роботу, видужають і одружаться... Їх мрії, такі ж самі, як у звичайних здорових юнаків. Хлопці вірять у майбутнє, сподіваючись на допомогу не байдужих людей.

ПІБ: Гаврилишин Руслан та Роман Андрійович, 22.08.2000 р.

Місто: с. Баранівці, Львівська обл.

Діагнози: Руслан: ДЦП, спастична диплегія;
Роман: ДЦП, правосторонній геміпарез