Встояти на ногах: 2 етап зборів

Павлу 15 років, і у нього ДЦП. Його мрії прості: нормально ходити і в майбутньому стати знаменитим фотографом, хоча сам фотографуватися Паша не любить. Він народився недоношеним на 6,5 місяці, не міг самостійно дихати. Ще в пологовому будинку до мами Павлика підійшла санітарка і сказала: "Не плач, нічого хорошого з твоєю дитиною не буде. Навіщо йому жити, щоб лежати дубом. Краще нехай не виживе, тобі легше буде, народиш ще." Проте ніхто й не думав здаватися.

Спочатку мама молилася. Потім настав етап довгих поневірянь по лікарнях. До 3 років Павлуша практично не виходив із різних клінік. Його тато помер, коли хлопчикові було 6 років, а мама сильно хворіє, виховує дітей одна, і розраховувати їй ні на кого.

У віці одного року про Пашу вийшла стаття в газеті "Факти": "Щоб поставити однорічного сина на ноги, мамі доводиться робити йому сотні вправ на день". Трохи пізніше вийшла ще одна стаття в цій же газеті.

"Ти не мати – а нелюд, - говорили сусіди, коли Павлуші робили терапію Войта, - це така методика лікування, коли натискаєш на певні точки в певному положенні дитини, тільки тоді з'являється результат, а без сліз і криків – ніяк. - Іншого виходу в мене не було," - говорить мама Паші.

У 2,5 роки хлопчик зробив перші невпевнені кроки, ледь-ледь вийшло. Чого батьки тільки не вигадували: і клали в коляску цеглу, щоб міг за нею вчитися ходити; майстрували поручні по всьому будинку, щоб тримати рівновагу; об'їздили багато санаторіїв, пройшли курсів лікування. Усе б наче нічого, дорослішає, але ще того результату, до якого прагнули, поки немає. Лікарі обіцяють не повне одужання, але зробити все можливе, щоб домогтися максимального результату, і в майбутньому Паша зможе обходитися без допомоги дорослих і бути самостійним.

Коли навчався в спеціальному класі, де діти були всі з проблемами, начебто і не прагнув до кращого, а коли перевели до звичайного – з'явилося бажання стати краще: грати на уроках фізкультури в футбол, а не просто сидіти на лавці і не знати куди подітися від образи. Пробували навіть піти в інва-спорт, де займаються діти-інваліди. Футбол відразу відпав, ну ніяк не виходило подати м'яча правильно хворими ногами. Довелося піти. Пробували легку атлетику – це біг, стрибки. Паша зайняв перше місце, але як не прикро, довелося залишити, бо дуже боліли ноги, і серце почало "колоти".

Тепер Павло пробує фотографувати. Минулого року зайняв перше місце по Оболонському району, і йому запропонували у вигляді подарунка пройти безкоштовно фотокурси при Київській фотошколі. А цього року він зайняв перше місце по місту Києву.

"Дуже сподіваємося на Вашу допомогу небайдужих до чужої біди людей. Дай Бог всім здоров'я, і щоб все у всіх було добре. Оплата лікування, проживання, харчування дуже дорого обходяться, і ми не в змозі самостійно все витягнути, тому й звертаємося за допомогою!" - говорить мама Павлика.

ПІБ: Верчинський Павло Русланович, 10.07.1999 р.

Місто: Київ

Діагноз: ДЦП, спастична диплегія