Коли дитинство – це біль

Це Кіріл, йому 6 років, і він ще жодного разу не зробив самостійний крок. Не сказав жодного слова. Не чув лагідного маминого "люблю" – аж до недавнього часу. Бо Кіріл народився надто рано, з вагою менше ніж два кілограми, і відтоді його життя – це не ігри, не прогулянки, не дитячі свята, а нескінченний біль, судоми, тиша й нерухомість.

У Кіріла дитячий церебральний параліч, епілепсія, груба затримка всіх видів розвитку та глибока втрата слуху. Він не ходить, не говорить, не сідає самостійно. Але він живе. І він хоче більше, ніж просто виживати – хоче чути, хоче рухатись, хоче бути поруч з іншими дітьми, бути не "інакшим", а таким, як усі.

Його мама щодня бачить, як він бореться. Й не здається. Навіть тоді, коли здається – усе втрачено. Нещодавно сталося справжнє диво: Кіріл почав носити слухові апарати й уперше в житті почув голос. Почути – це не просто звук. Це прорив у світ, до якого він досі не мав доступу. Він усміхається, коли чує спів пташок. Він впізнає маму по голосу. Він оживає.

До повномасштабної війни вони регулярно проходили реабілітації. І це давало шанс. Але війна зруйнувала все: дім на рідній Херсонщині, стабільність, лікування. Тепер Кіріл з мамою змушені жити в іншому місті й самотужки шукати шлях до порятунку. Наступний курс реабілітації в Інституті проблем болю в Києві дуже важливий. Без нього хвороба знову відбере те, чого вони з таким зусиллям досягли. Але грошей нема. І часу теж.

Мама хлопчика звертається до вас не як до чужих. А як до тих, хто може почути. Хто може відчути. І допомогти хоча б трішки. Бо навіть маленька допомога – це великий крок для Кіріла. Це шанс на дитинство, яке ще не зовсім втрачено.

Будь ласка, підтримайте Кіріла. Хоча б на один крок ближче до мрії – жити.